Від самого початку війни на Сході України Київський міський автомотоклуб постійно допомагає нашим військовим та дітям, що мешкають у зоні АТО. Всі разом і кожен окремо ми беремо участь у різних волонтерських заходах: збираємо і відправляємо необхідні речі бійцям, від шкарпеток до технічного обладнання, допомагаємо школам-інтернатам і дитячим будинкам у звільнених містах або містах, що знаходяться близько до лінії бойових дій. Наші дівчата постіно чергують і допомагають речами і харчуванням пораненим бійцям у шпиталях Києва.
Дуже гарні і дружні стосунки у нас склались зі Слов’янською школою-інтернатом №41, Свтогорським санаторно-оздоровчим центром «Смарагдове містечко», Краматорським будинком дитини та Маріупольскою школою-інтернатом №2. Ми дуже поважаємо керівництво цих дитячих закладів, що боліє душею за своїх дітей та намагається дати їм все потрібне, навіть у такі скрутні часи.
Хочемо висловити особливу подяку всім нашим друзям і благодійникам, що перераховують і приносять гроші, речі, продукти харчування. Дякуємо кожній малечі, що надіслала нам листи зі своїми малюнками для солдат – там, під обстрілами Градів, в окопах, вони дуже зігрівають душу та надають наснаги у боротьбі з агресором.
КУЛЕЮ ПО СТЕПУ: ГУМАНІТАРНІ ЕКСТРИМ-ТУРИ НА ДОНБАС ГОНЩИКА СЕРГІЯ МАЛИКА
інтервью Сергія Малика для CULTPROSTIR.UA
Сергій Малик, високий худий чоловік під 50, — людина-рекорд і жива легенда українського спорту. Ось тільки декілька пунктів із солідного списку його досягнень. 2004-й рік: підйом на Ай-Петрі на «Формулі-3» — досягнуто найбільшу висоту над рівнем моря, на яку заїхав болід класу «Формула» (1221 метр). 2006-й рік: на «Формулі-3» в трьох заїздах перегнав на 1200-метровій дистанції реактивний літак L-29 Delfin. 2008-й рік: вивів на старт ралі Дакар-2008 першу національну команду на українській вантажівці «КрАЗ». 2011-й: встановив перший український рекорд дальності польоту на повітряній кулі (170 км). А в травні 2013-го Сергій здійснив, мабуть, найбільш вражаючий подвиг у своїй спортивній кар’єрі: за 13 днів він сам на гірському мотоциклі об’їхав всю Україну по її периметру, вздовж кордону. Тоді нікому не спало б на думку, що менш як за рік стануться події, через які повторити цей челендж буде вже неможливо.
Зараз Сергій, практично покинувши професійний спорт, витрачає майже весь свій час на допомогу армії і мирним мешканцям в зоні бойових дій. На своєму бусі він перетягав на Донбас близько 30 тон гуманітарних вантажів і військового обладнання. Після повернення з чергового туру Сергій розказав Cultprostir про те, що видається йому найбільш жахливим, найбільш дивним і найбільш обнадійливим у подіях на сході:
Волонтерство — це як метастази, тільки хороші, добрі, які пронизують всю країну. Я побував по всій лінії фронту. І таких як я — мурах-одиночок — багато, це цілий транспортний потік. Туди везуть корисні речі, звідти — 200-х і 300-х, у волонтерів налагоджена співпраця зі шпиталями. Я, звісно, не сам збираю вантажі, багато хто мені допомагає — і товарами, і грошима, і паливом. Друзі по автомотоклубу в тому числі. Наші дівчата-мотоциклістки волонтерять у шпиталі, одна з них витратила на допомогу солдатам всі свої гроші, зібрані на купівлю квартири. Люди віддають все і не шкодують про це. Ось що справді цінна річ.
Все, що я привожу в зону АТО, я передаю з рук в руки, без будь-яких посередників. Бійцям везу зазвичай те, що потрібне в окопі, починаючи з їжі і закінчуючи трусами/шкарпетками і тим дрібним побутом, що його солдат може унести з собою. А дітям в школах-інтернатах потрібне практично все — ЛДНРівці свого часу «віджали» у дитбудинків все, що встигли, від автомобілів до комп’ютерів і верстатів з кабінетів праці. Зараз діти на звільнених територіях не голодні, м’ясо, крупи і картопля у них є, а от усяких ласощів — печива, шоколаду — скільки їм не вези, забагато не буде. Одяг, олівці і все для малювання, зошити — це все також як в суху землю іде.
Цю війну, як і будь-яку іншу, рухають пасіонарії. Це найкращі — ті, хто за власні кошти одягнулись-взулись-екіпірувались і пішли у добровольці. Вони ж в основному і гинуть. Таких повно серед моїх знайомих по авто- і моторуху — ті, хто в мирний час «гасили» свою пасіонарність екстремальним спортом. Багатьох я зустрічав «там», у тому числі вже в шпиталях.
Я знаю людей, які давали хабарі воєнкомам, щоб бути прийнятими до армії і вирушити на фронт. Не щоб відмазатися, а щоб бути призваними, незважаючи на залізні медичні протипоказання! Ось, до речі, питання: чи кожен чоловік має бути воїном і захищати вітчизну? По совісті — так, але життя показує, що не кожному це дано. Тож це індивідуальне, інтимне питання. Єдине, чого я не можу зрозуміти — це коли від війни ховаються кадрові військові. Ті, хто пішов служити заради зарплатні і пайків, а тут бац — війна! І тепер їхні мамці виходять на мітинги, щоб їх синків не відправляли на фронт. Сором.
За роки незалежності наші силові структури розм’якли і ожиріли. Більшість силовиків перетворилися на бізнесменів. Але Україна витягне себе за вуха з цього болота і стане ефективною і зубатою державою, я певен. Інше питання — чи надовго це затягнеться і скільки ще людей загине. Ми протистоїмо державі, у якої елементарно більше грошей на ведення цієї війни, ніж у нас. Але ми більш вмотивовані. За свою землю можна воювати і з молотком або з дрючком, і перемогти, але постає питання про ціну такої перемоги. Біда у тому, що наша державна і воєнна машина «розігрівається» надто повільно. У нас майже рік іде війна, 500-кілометрова дірка в кордоні, і є величезна кількість вмотивованих людей — чого ми чекаємо? Давно настав час прийняти рішення: або ми по-справжньому боремось за цілісність країни, або зливаємося і не морквасимо нікому голову.
Нам видається диким те, що війна — це не щось у минулому, що вона може статися в нашому житті. А нічого дивного у цьому немає, адже люди не змінюються, змінюються тільки інструменти. На нашій територіях війни йшли постійно, з інтервалом, скажімо, у 50 років. Насправді ми просто не пам’ятаємо, хто ми такі. Козаки колись були найкращою армією в Європі. Українці складали основу флоту царської Росії. Ми прийняли на себе основний удар і в Першу, і в Другу світову. Ми не мусимо висмоктувати славну національну ідею з пальця — треба тільки нахилитися і взяти її. Вона у нас під ногами, в нашій землі і нашій історії.
Це найбільш суча, підла, паскудна війна, яку тільки можна уявити. З цілим клубком взаємних образ — бо ж братовбивча. Не та відкрита війна, про яку ми звикли читати і дивитись кіно — тут, по суті, немає лінії фронту, «прилетіти» і убити може де завгодно.
Військова наука зайшла далеко вперед, а ми залишились. Подивіться, як воюють США, Британія, Ізраїль. Ті уявлення про війну, про стратегію і тактику, яким вчили мене як кадрового офіцера радянської армії, можна викинути на смітник. Змінилось усе: технології, наша психологія, засоби маніпулювання масовою свідомістю. Зараз невеличкий, але суперпрофесійний підрозділ може вирішувати дуже серйозні завдання, поставити на вуха велике місто. Сучасний боєць — це високотехнологічна машина. А нам доводиться ліпити армію з необстріляних хлопців, які бачили тільки 40 днів навчання.
Не має бути жалості до ворога. Ми і так жуємо шмарклі цілий рік. Якщо це війна, то війна, і чим жорсткішою вона буде, тим менше людей у підсумку загине. Я зустрічав вмотивованих людей з «того» боку. Я поважаю їх, це воїни, вони чітко знають, чого хочуть. Але в їхній картині світу немає місця Україні і нам, і тому вони вороги.
Найдивніше в цій війні — після повернення до Києва бачити, що люди тут, в декількох сотнях кілометрів від танків, «Градів» і «Смерчів», живуть так, наче нічого не відбувається. Але поступово це усвідомлення приходить: гинуть або отримують рани знайомі, кишеня порожніє. Відбувається «дифузія» війни в мирне життя.
Найстрашніше, що я там бачив — це безпритульні діти. Ті, хто втік з дитбудинків і ті, хто втратив батьків і дім. В голоді, холоді, під обстрілами вони цілковито здичавіли, це справжні Мауглі. Треба бачити, як вони реагують на звуки пострілів, як вони дивляться на їжу, як хапають її і намагаються втекти. А ще жахливо те, що прямо зараз тисячі і тисячі людей проходять горнило страшної війни. Інституту соціальної реабілітації у нас, за великим рахунком, немає. Я знаю багатьох хлопців, чия голова вже на грані зриву. Їм з усім цим лайном жити все життя. Загнане у схрони психіки, це багатьох потім «дожене». Ті матеріальні, моральні, психологічні руйнування, що вже відбулися — це не просто надовго, а на дуже довго.
Охочим до гострих відчуттів їхати туди не рекомендую. Тут уже для роззяв організовують тури до зони АТО, причому за солідні гроші. Це ідіоти для ідіотів роблять, я вважаю. Це дуже небезпечна і непередбачувана територія, фронт розмитий, швендяють диверсанти, літають «дурні» снаряди. Я потрапляв і під артилерійський вогонь, і з «зеленки» по моєму авто ляскали — так я хоча б розумію, заради чого ризикую.
