Рекорд-шоу на Ай-Петрі

Історія рекорду

Починалося все так, як зазвичай починаються найавантюрніші заходи. В одну очманілу голову несподівано прийшла не менш шалена думка. Тут же знайшлися однодумці, спонсори побачили «родзинку» у цьому заході, і … закрутилося.

Весь комплекс підготовчих заходів зайняв кілька місяців. Велику частину часу відняли організаційні питання, пов’язані з величезною кількістю всіляких переговорів з державними органами та місцевою кримською владою. А скільки днів механіки готували автомобіль до заїзду! Практично до самого моменту старту щось підкручувати, тестували, налагоджували. Всі чудово розуміли, що другого шансу не буде. І тому з цього єдиного шансу потрібно було «вичавити» максимум.

Звичайно, на гору піднімалася не кільцева «Формула». Довелося провести її модернізацію і «зарядити» для гонок по гірських дорогах. Найголовніше — залишитися в рамках технічних вимог Федерації до автомобілів цього класу.

Місцеві «джигіти» насилу могли уявити, в чому, власне, суть рекорду, коли, почувши про час прибуття в 46 хвилин, говорили, що вони на своїх «копійках» піднімаються на гору всього за 20. Ми не стали їх переконувати, тому що знали: «Формула» (неважливо з яким індексом: 1, 3 або 1600) — це найбільш красивий і аристократичний вид автомобільного спорту. Це свого роду «біла кістка», для якої потрібно ідеальне дорожнє покриття. Ні про яку ідеальну дорогу на Ай-Петрі й мови бути не було — в лобове скло машини супроводу летіло каміння з-під задніх коліс боліда, коли пілот вів його в занесення на незліченних поворотах.

Рекорд-шоу почалося на Ялтинській набережній. Як завжди, це було яскраве видовище. Гучне We will rock you, повітряна куля команди повітроплавців і найголовніше — оглушливе ревіння формульного движка привабили величезну кількість людей. Одних тільки представників мас-медіа рекорд-шоу зібрало понад 60 осіб, і навіть після 16 годин в автобусі й безсонної ночі вони не втратили ентузіазму й метушилися з камерами та фотоапаратами навколо боліда.

Поревівши двигуном і зробивши ефектний віраж на набережній, Сергій Малік у супроводі автомобілів ДАІ, журналістів та найгарячиших прихильників і однодумців помчав підкорювати вершину.

Необхідно відзначити, що для встановлення рекорду автомобільний трафік на Ай-Петрі не перекривався. Тому пілотові доводилося постійно об’їжджати притиснуті до узбіччя автомобілі. Варто також сказати про відмінну роботу співробітників Ялтинського ДАІ, які «пілотували» машини супроводу.

І ось фініш! Кілька сотень людей кинулися вшановувати рекордсмена. Поздоровлення, гойдання на руках Маліка, обливання шампанським, прапор з написом «Україна — чемпіон». Все було як на класичному формульному нагородження. Рекорд встановлено!

Офіційна церемонія нагородження рекордсмена відбулася на місці старту, на Ялтинській набережній.

Після повернення до Києва нам вдалося поспілкуватися з тріумфатором події Сергієм Маліком:

— Сергій, після гонки ходило безліч абсолютно різних версій, коли і для чого ти все це придумав. Розкажи, як все-таки була справа?

— Якщо чесно, то просто ми зустрілися в березні з друзями на виставці «ІнтерНафтоГаз», де, до речі, на стенді стояла ця “формула”. Спілкувалися, і тут народилася ідея зробити щось таке, чого ніколи ще ніхто не робив. Несподівано згадали про Ай-Петрі. Цю ідею озвучили на зустрічі з керівництвом спонсорів. Нам дали добро, і я поїхав «катати» дорогу. З’їздив до Ялти, заїхав на гору, подивився, чи можливо взагалі, щоб «Формула» туди заїхала. Дорога адже убита. Знайшов пару слизьких моментів, поспілкувався з місцевими шляховиками, які пообіцяли все відремонтувати. Чесно кажучи, краще б вони взагалі нічого не робили … І почалася проста і вже звична робота з підготовки до проведення перегонів.

— Що являла собою машина після офроудного тюнінга?

— Фішка була в тому, щоб заїхати туди на машині без її конструктивних змін, передбачених стандартами Федерації. Не можна було те чіпати, не можна це. Адже її можна і в «Таврію» переробити і заїхати … Просто «Формулу» підготували для офроуда. Підняли підвіску на максимум, хоча потім опустили на 12 мм, щоб вона хоч якось «дихала». Торкання, звичайно, були, але незначні. Це не заборонялося, і ми поставили на радіатор додаткові кулери. Про всяк випадок. Витрата, правда, вийшла дуже велика, літрів, напевно, за 30. Тестували ми «Формулу» прямо на набережній в ніч перед гонкою. Найголовніше, щоб підхват був. А він був, і причому неслабий — від 5 500 до 7 500 оборотів. Гальма спеціальні зробили, зчеплення спеціальне поставили. Тобто в тому діапазоні технічних вимог, які пред’являються до «Формул», ми просто налаштували машину під заїзд на гору. Завдання стояло – бути першими. Ми свою роботу зробили. Ми перші. А тепер … А тепер нехай всі, хто хоче, туди заїжджають. І на чому завгодно. Ми все одно перші. Креативніше, мені здається, було складно щось придумати. Хоча ми придумаємо, не сумнівайтеся.

— Як відчуття від гонки?

— Які відчуття … Та гонка як гонка. Для мене все це було за форматом технічної підготовки до звичайної гонки. Працювали комісари, працювали судді, яких ніхто не бачив, велися протоколи, працювали механіки, яким було, якщо чесно, все одно: в гору їхати або по кільцю кататися. Просто кожен робив свою роботу! Відрізнялася тільки ідеологія, а все готувалося як звичайна гонка. Не писався тільки план безпеки, хоча він був на увазі і був у голові. Якщо провести аналогію зі спортом, то це була хороша клубна гонка, але з дуже великою часткою відповідальності. Звичайно, зараз розумієш, що були певні недоліки. Але це завжди так — починаєш розбирати і розумієш, що щось міг зробити краще, щось цікавіше. Хоча кожен крок вперед вимагав збільшення бюджету. Але я просто робив свою роботу. Адже з точки зору спортивної складової, складного нічого не було, але я дуже переживав за машину. Це ж «Формула»! А там ями! Дуже великі навантаження йшли на коробку, на ходову. За мною їхали механіки. Все було прописано і прораховано на три кроки вперед – всі з можливих варіантів поломок і методи їх усунення. Але нічого не зламалося, ми правильно все розрахували.

— Місцевих «джигітів» 46 хвилин якось не здивували. Говорили, що вони швидше доїжджають…

— Якщо б я йшов без машини супроводу, я б доїхав швидше, але від «Формули» б нічого не залишилося. Я постійно то відпускав машину ДАІ, то наздоганяв. У принципі, якщо б ми йшли на результат за часом, то дорогу на гору треба було б перекрити ще ввечері попереднього дня і нікого на неї не пускати з ранку. І гонку починати не в 11 ранку, а в 7. Адже там дуже багато спеціальних доріг для пожежників, єгерів. Всі спускаються. Ось і довелося їх об’їжджати. На дорозі дуже специфічний асфальт, багато слизьких порід виступає. Ці ділянки були, звичайно, складні. Але до 200 км / год розігнатися все ж таки вдалося. Ще за часів СРСР на горі проводилися гонки. Так от, якщо подивитися їхні результати, то у мене час і швидкість краще, кілометра на три я їх випередив.